Особисте звернення до українських біженців у Сполученому Королівстві, континентальній Європі та до народу України від каноніка Дж. Джона
Коли ми говоримо про «зло війни», ми недооцінюємо його справжній масштаб: війна приносить численні лиха. Російське вторгнення в Україну в лютому 2022 року розпочало жахливий і кривавий конфлікт, який, здається, не має кінця. Цей конфлікт забрав багато життів, перетворив міста на руїни та змусив мільйони людей залишити свої домівки та шукати притулку в Європі. Коли ці люди приїхали, часто маючи при собі лише одну валізу, ми радо вітали їх. Багато з нас з того часу стали їх друзями та слухали, іноді зі сльозами на очах, їх сумні розповіді про втрати.
День за днем ми дізнаємося новини про нові смерті та руйнування. «Наших» українців охоплюють глибокі запитання. Чи ми коли-небудь повернемося? Чи є взагалі куди повертатися? Вони борються з питаннями сенсу і мети, страху та небезпеки, гіркоти та втрат, нудьги та гніву. Але, мабуть, найбільше вони борються з питаннями ідентичності та призначення. Як зберегти почуття особистої гідності, коли ти повністю залежиш від щедрості держави, соціальних організацій та окремих людей? Як, якщо взагалі можливо, вижити як українці в цих чужих краях? Чи ми тимчасові гості, які скоро повернуться додому? Чи ми ті, хто має підготуватися до нового постійного життя в цих країнах, які нас прийняли? Використовуючи старий біблійний вислів, українці – це «чужинці на чужій землі», і це створює величезний тягар.
Цей тягар дає свої наслідки. Не дивно, що майже кожна церква та соціальна організація, яка працює з українцями, повідомляє про численні випадки депресії, відчаю та стресу. Але це, безперечно, стосується і людей в Україні. Саме для задоволення цієї потреби створюється Фонд Стефанія, і я радий підтримати цю вкрай необхідну, ретельно продуману та чутливу програму підтримки психічного здоров’я для українців у Європі та в Україні.
Але ми завжди повинні пам’ятати, що природа світу вимагає, аби кожен акт доброти був доведений до кінця, щоб запобігти зворотному ходу подій, які можуть зруйнувати вже зроблене добро. Цю концепцію «доведення до кінця» ми маємо зрозуміти та застосовувати. Насправді для християн я пропоную ідею – можливо, нову – що «доведення до кінця» є практикою, яку сам Ісус схвалював. У притчі про Доброго Самарянина (Луки 10:25-37) самарянин не просто обробляє рани потерпілого ліками того часу та перев’язує їх, а доводить справу до кінця, привівши його до заїжджого двору й піклуючись про нього там. А потім, ще більше доводячи справу до кінця, він дає господареві дві денної зарплати на покриття можливих витрат, і, нарешті, слідує ще далі, обіцяючи відшкодувати будь-які додаткові витрати.
Ця притча завершується словами Ісуса, які є одним із найбільш викликів для нас: «Іди, і ти роби так само». З цією заповіддю, що звучить у ваших серцях, дозвольте мені просто сказати: будь ласка, підтримайте Фонд Стефанія.
Дякую.
Канонік Дж. Джон
