Personal statement
2022 рік змінив життя моєї сім’ї, як і багатьох інших українських сімей, кардинально. Ми були звичайною благополучною родиною в столиці прекрасної квітучої країни. Ми багато працювали, щоб досягти того рівня життя, який мали. Зокрема, я працювала доцентом університету, чоловік займався підприємницькою діяльністю, донька навчалася в престижному ліцеї. Наше життя було сповнене надій і перспектив.
Усе обірвалося в один момент, коли ми прокинулися 24 лютого в 3.40 pm від вибухів… Наш район в Києві знаходиться близько до Бориспільського аеропорту, який був першою ціллю для терористів. Ми зовсім не розуміли, як ведеться війна в 21 сторіччі, в уяві поставали картини жахливих бомбардувань. Я дуже переживала за доньку, яка звісно була в стресі. Ми з чоловіком прийняли важке рішення, що я і донька поїдемо з міста до наших родичів в безпечніше місце, а він залишиться.
Через пару годин під звуки повітряної тривоги ми з донькою виїздили з Києва, який був повністю заблокований транспортом. Люди в паніці залишали свої домівки. Мовчки, без зупинок ми їхали 16 годин (зазвичай це було 5 годин), поки добралися до нашого місця призначення. Гірка сцена прощання з моїм чоловіком усе ще стояла у нас перед очима… На той момент ми ще не знаємо, що в найближчі роки ми так і залишимося розділеною сім’ю з розбитими надіями. Мій чоловік залишиться в Україні, а ми з донькою станемо переселенцями – спочатку у своїй країні, а потім в Великобританії.
В Великобританії нас чекав цілий букет інших проблем – пристосування до традицій та порядків іншої країни та сім’ї в якій ми опинилися, асиміляція доньки в нову школу, мій мовний бар’єр та труднощі з пошуком роботи, туга за Батьківщиною та рідними (чоловік, мама, сестра, друзі), які залишилися під обстрілами в Україні.
Найважчим було і по сьогодні залишається, це отримувати повідомлення з України про жахливі наслідки війни. Стрічка в фейсбук переповнена новинами про загибель цілих сімей, мирних людей та звісно військових. Гинуть видатні музиканти, митці, вчені, меценати, студенти університету, де я працювала, мої родичі, дорослі та діти. Важкі поранення молодих хлопців та дівчат, втрати кінцівок – це реальне обличчя російсько-української війни. Усі українці (і ті що в країні, і ті що за її межами) перебувають у перманентному стресі, адже війна затяглася на тривалий період, ментальне здоров’я нації під загрозою…
Волонтерські організації та окремі волонтери постійно просять про фінансову допомогу і ми українці з усіх куточків планети допомагаємо, як можемо. Але особисто для мене натиснути на кнопку, щоб відправити донат – цього замало, це зовсім не заспокоювало моє сумління. Мені хотілося робити щось більш відчутне, бажано фізично, руками або хоча б мізками, щоб відчувати свою приналежність до подій що відбувалися на батьківщині.
Якраз у цей час, я познайомилася з Костасом Джонсоном, в якого була ідея створення благодійної організації, яка надаватиме допомогу українцям. В той же час, я намагалася організувати збори медикаментів, нового або вживаного одягу для поранених в шпиталях. Згадую один такий збір, який забезпечила St Mary’s Church, Chesham. Colette and Jon Salkeld привезли нам величезну гору різних речей, які ми вивантажили прямо в будинку Костаса і ми з Heather, дружиною Костаса, цілий день сортували ті речі, а потім відправили в Головний військово-клінічний госпіталь України.
Це дало поштовх для більш тісної співпраці з благодійною організацією ‘Волонтерська сотня Доброволя’, м. Київ та іншими. Розмови з волонтерами були дуже морально виснажливими для мене, вони повідомляли про велику кількість поранених і гостру нестачу різних медикаментів, обладнання, простих засобів гігієни. Кількість людей, які постраждали від війни, потребують постійного лікування, нагляду та реабілітації, тільки зростає. Мирна країна, яка не готувалася до війни у 21 сторіччі, звісно не могла забезпечити усі ті потреби.
Так прийшло рішення спочатку зосередити діяльність благодійної організації ‘Стефанія’ на забезпеченні усім необхідним українські шпиталі (цивільні, військові, дитячі), а потім розширити діяльність благодійності в інші напрямки.
Ця робота мене дуже надихнула, я побачила свій сенс перебування в Великобританії, адже тепер я зможу допомогти своїй країні більш відчутно. А усі разом, ми зможемо зробити велику колективну справу, якою будемо гордитися в майбутньому. Завдяки забезпеченню українських шпиталів високоякісним обладнанням, тим яким забезпечена британська NHS, буде шанс на спасіння життя та покращення здоров`я українських військових, дітей, людей похилого віку, тощо.
Я закликаю своїх співвітчизників та усіх людей доброї волі з Великобританії, ЄС, США долучитися до збору коштів на закупівлі таких необхідних засобів лікування для українських лікарень. Зі свого боку, я докладу максимальних зусиль щоб проект ‘Стефанія’ став успішним і приніс користь українському народові!
Любов Панкратова
